Велесова ніч: український Геловін чи вигадка ХХІ століття?
Авторка тексту: Дарʼя Анцибор
Останні кілька років наприкінці жовтня починається черговий виток розмов про «справжній український Геловін» — «Велесову ніч». Щороку додаються все більш деталізовані описи «автентичних» обрядів, які потрібно виконати цього дня: від ворожінь і ритуальних страв мало не до медитацій на будь-який смак. Втім, ідея святкувати «Велесову ніч» насправді з’явилася не в давніх слов’ян, а в колах сучасних неоязичників.
Першим її детально описав російський автор Ілля Черкасов (відомий як волхв Велеслав) у книзі «Велес» (2003). Там ідеться про ніч, коли Велес нібито насилає віщі сни, і саме тому це ще й сприятливий для ворожінь час. До слова, там нічого не сказано про 31 жовтня. В Черкасова ніч передує (що логічно) Велесовому дню, який у його варіанті відзначали взагалі в лютому. Чому лютий? Бо саме 11 лютого відзначають день святого Власія, і етнолінгвісти схильні вважати, що рудименти культа Волоса-Велеса можна простежувати в ритуальних практиках довкола дня цього святого (але не лише його).
Наприклад, якщо Велес найімовірніше був пов’язаний з худобою і торгівлею (і, можливо, потойбіччям), то святий Власій найперше вважається покровителем тварин і пастухів. Окрім цього, етнографічні реконструкції будують і на очевидній співзвучності імен, і на численних приказках, де обігруються функції Власа/Уласа, який то пасе худобу («Святий Влас худобу пас»), то на своє свято вимагає особливої пошани коровам: «На Власа — коров’ячий спас», то з’являються у назві колосся, яке полишають як жертву на полі після завершення жнив (так звана Власова борода, яку частіше називають Петровою, Спасовою, Іллєвою чи навіть козою).
Проблема в тому, що всі ці етнографічні реконструкції наразі ніяк не підкріплюються археологічно чи з давніх писемних джерел, а неоязичницькі рухи дуже фривольно підходили до інтепретацій обмеженого кола джерел (бо йдеться про віру і витворення міфу, а не про його розвінчання).
З росіянами розібралися, а що ж у нас? Український письменник Валерій Войтович у «Міфах та легендах давньої України» (1997) згадував про «Велесову ніч» як ніч перед Різдвом, коли бог Велес разом зі Спасом перевіряє, як добре господар дбає про худобу. Зразу скажу, що це лише одна з численних вигадок Войтовича, і ми ще довго пожинатимемо плоди його міфотворчості. Далі цю ідею розвинули неоязичницькі сайти, але вже у 2010-х роках, а ЗМІ почали називати «Велесову ніч» українським Геловіном.
Попри те «Велесова ніч» з’являється на теренах українського інтернету у 2016 році на дніпровському неоязичницькому ресурсі «Полум’я Роду», де подавалася рідновірська інтерпретація: «Чародійна ніч з 31 жовтня на 1 листопада, коли Білобог остаточно передає Коло Року Чернобогу, а Врата Нави до перших півнів (або до самого світанку) широко розкриті у Яву. Наступний день (1 листопада) іноді називають днем Мари».
Жодного з названих богів в історичних хроніках чи інших джерелах не зафіксовано, а три світи (Яв, Нав, Прав) згадуються у «Велесовій книзі», що стало релігійним підґрунтям для більшості неоязичницьких рухів.
З 2017 року починаючи неоязичницькі сайти пишуть про Малі Велесові святки, що нібито знаменують наближення Великої Велесової ночі — «ночі весілля Велеса і Макоші», коли «Сонце, Місяць і Земля стають на одну лінію». Такі тексти часто описують «космічні» ритуали, цикли Сонця й Місяця, «небесний танець Велеса» та алгоритми святкування тощо. Втім, як ви вже могли здогадатися, жодних історичних чи етнографічних джерел про «Велесові Святки» теж не існує. По факту перед нами дуже свіжа вигадка сучасних неоязичницьких рухів, які ставлять в основу псевдоісторичну «Велесову книгу», та вільні псевдонаукові інтерпретації етнографічного матеріалу про свято Власія (11 лютого) і різдвяно-новорічних свята.
Перевірити, наскільки явище давнє, насправді не так і важко. Якщо у ХІХ й на початку ХХ століть, коли вже дуже ретельно в полі працювали численні фольклористи й етнологи, не знайшлося жодної згадки про Велесову ніч (як і Власову теж), якщо при опитуванні ваших бабусь і пра ніхто не може згадати про такі речі, то очевидно, що це новітня вигадка.
А от якщо вже говорити про схожості зі справжнім традиційним Геловіном (а не тим ерзацом, з яким ми зараз знайомі), то їх по-справжньому багато саме в різдвяно-новорічному циклі: від ворожінь і ритуальних бешкетів до колядування й поминання померлих. І хоча останніх наприкінці жовтня теж поминають, але аж ніяк не на Велесову ніч, а на Дмитрову суботу (або осінні діди, як заведено говорити на Поліссі), саме різдвяне пошанування померлих предків стало головним для нашої культури. Про те, як саме відбувалися наші традиційні святкування й поминання, ви можете дізнатися в путівнику «Витоки», до створення якого долучилися справжні фахові спеціалісти.